article 214

2

В школі ходила в баскетбольну секцію.
Шалено любила і тепер люблю цей вид
спорту. І все б нічого, але там були одні
хлопчики – для дівчат у нас проводили
тільки з гімнастики уроки. По початку
соромилася я моторошно і взагалі ні про що думати
іншому не могла крім власної незручності і недолугості.
Ну уявіть: хлопці-старшокласники штовхаються, приколюються на всякі «пацанські» теми, і я така маленька боязка дівчина, віком їх на два-три роки, стою в куточку. На одному з тренувань хлопці як завжди жартували, і Антон (природно, як на зло, самий симпатичний з усіх) кинув м’яч мені прямо в обличчя. Всі сміялися, а я заревіла. Боляче було моторошно. Прикро – нескінченно.
Пройшло з тих пір майже десять років. І від образи нічого не залишилося. Чому? Та тому що на нашому весіллі Антон дав мені можливість помститися: при всіх гостях (включаючи пару друзів-баскетболістів, які з нами тоді на секцію ходили) я з неприхованим задоволенням кинула йому в обличчя м’який іграшковий м’яч. Більше один одного не б’ємо

Поради Цікаве Мистецтво Традиції Романтика